щось тут майструє і дівчина Олеся сидить тут із шиттям. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть, а Михайлик:
— Розкажіть, дідусю, про турецьку неволю.
А дідусь:
— Та я вже розказував, ти ж чув.
А Михайлик та Олеся:
— Ще, ще, дідусю; так гарно слухати!
І дід починає оповідати, а діти слухають і очей не зведуть із нього. Олеся схилить чорняву головоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стрибає, тільки теж сидить та слухає.
А дід розповідає, як був він у турецькій каторзі.
— Три роки був я у турецькій каторзі, прикований до місця. А каторга — то корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А наші голі плечі раз-у-раз списували доглядачі нагаями та колючою червоною таволгою.
— І кров текла? — скрикнув Михайлик.
— Текла, — каже дід.
— Я б їх усіх побив, тих татар та турків проклятих! — гукне хлопець, стискаючи кулаки.
Олеся нічого не каже, тільки все її обличчя зблідне. А дід далі:
— Покалічено тоді мене добре. Як визволили мене козаки, нездатний я вже був козакувати. Вернувся я додому. Тут я ваших батьків пізнав: і твого, Олесю, і твого, Михайлику. Ви були сусіди, Михайлик був тоді ще дуже малий, років зо два йому було. А тобі, Олесю, років зо сім було й ти бігала
