вже швиденько. Жили ви гарно. Коли нараз набігла татарва. Що тут казати? Відбивалися ми люто, та нічого не вдіяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато в неволю забрали. Та дехто й утік. Оці то втікачі вернулися потім сюди та й знов тут побудувалися. Мене вдарено чимсь важким по голові; я й упав. Але я не вмер і вночі учутився. Дивлюся — місяць світить, видко. Тихо скрізь. Коли гляну круг себе, аж я на пожарині, а круг мене трупи-трупи… Прийшов ранок. Пішов я поміж трупами і знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав і плакав біля мертвої матери. Тут і батько твій був з розрубаною головою.
— Прокляті! Ой, прокляті! — скрикує Михайлик.
— І твої тут батько й мати були, Олесю, мертві… А тебе вже я потім знайшов у лісі. Ти забігла якось туди. Ось і все.
Змовкне дід. Олеся сидить — не ворухнеться. У неї обличчя бліде, в очах палає вогонь. Дід гляне на неї та й похитає головою:
— Гай, гай! — каже. — Засмутив я тебе, моя ясочко. Але що ж робити? Без лиха не проживемо. Не журіться, діточки; ваші батьки полягли доброю смертю, Рідний Край боронючи. Кожна людина повинна боронити від усякого ворога свою рідну країну, не жаліючи свого життя.
— Еге, не жаліючи свого життя! — промовить дівчина тихо та й замислиться ще дужче.
Ото одного разу була неділя. Олеся з Михайликом лагодилися в ліс по ягоди, а дід казав:
— Глядіть, діточки, далі від багновища, а то лихо буде.
