Сторінка:Грінченко Б. Олеся.pdf/7

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

У лісі було величезне болото-багновище. Іноді, не знаючи, набреде на нього людина та й утоне. Дід і боявся, щоб з дітьми чого не було. Олеся каже:

— Не бійтеся, дідусю; хіба ми не знаємо?

А Михайлик-стрибунець і собі тоненьким голосочком:

— Авже ж знаємо!

Побрали діти глечики та й пішли. Дід довго дивився їм услід.

Михайлик каже:

— Олесю, сестричко, ходім аж на той бік!

Лісу не можна було перейти, бо ж болото там було серед нього. А обходити — далеко, верствов шість. Олеся каже:

— Але ж то далеко.

— Нічого! — каже Михайлик, — там ягід так багато! Ходім, голубонько!

Пішли. Не увійшли в ліс, а пішли по узліссі. З одного боку був височезний старий темний ліс, а з другого простягався степ. Дівчина й хлопець ішли швидко. Відійшли вже верстов на п'ять від дому, коли Михайлик скрикнив:

— Глянь, Олесю, що це таке?

Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Вони були верхи. То були не наші люди. Островерхі шапки маячіли здалеку. Таких шапок наші не носять. Олеся багато чула дечого від діда. Вона пізнала тих людей. Ось-ось вони побачуть їх і заберуть. Олеся ухопила Михайлика за руку й мовчки потягла в кущі.

— Що таке? що таке? — питався Михайлик.