— Олексію Петровичу, — озивається школяр до вчителя, — а він страшний?
— Хто?
— А той пан, що приїде?
Учитель силкується впевнити, що страшного в «тому панові» нічого нема.
— А він не битиме? — не покида свого школяр.
— Та ні! Хто-ж тут сміє битися? — дуже зважливо впевняє другий.
— Е, не сміє! А як спитається, а ти й не знатимеш, то що тоді? Тоді й битиме…
У другому місці, де сидять що-найстарші, чути, як вони бубонять собі під ніс, ще раз прочитуючи вивчене. Кожен працює, бо кожному хочеться мати «свідоцтво».
Один маненький хлопчик заліз у куток і наляканими очицями поглядає навкруги: він заздалегідь злякався «пана».
— Я втечу, як він приїде! — шепоче він на вухо своєму товаришеві.
Зненацька розітнувся скрик. То якийсь, занадто сміливий, хлопець, не лякаючись ні трохи сподіваного «пана», гепнув по спині свого товариша.
— Половина десятої, — промовив батюшка, — нехай сідають: скоро мабуть приїде.
Вчитель глянув на батюшчин годинник (шкільного або свого дасть біг!) і звелів дежурному покликати тих школярів, що були на дворі.
Гуртом сипнули школярі до класу і, стовпившись коло дверей, почали скидати свитки, складаючи їх у
