був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті:
— Яка ти щаслива, що вмієш письма!
З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось-що.
Одного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маленький.
Підходе Корній до тих дерев і чує, — щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.
— Ну, читай оце! — каже Мартин голос.
— Вірую во єдиного бога… — читає повагом парубочий голос.
Ніби той голос і знайомий Корнієві, але хто це — не вгадає він…
— Кого-ж це вона вчить? — подумав Корній і не міг зрозуміти.
А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».
— Любий, що я тобі казатиму… — перепинив Мартин голос читання.
— А що?
— Нащо ти гніваєш батька?
— Як?
— Та так!.. Он і знову позавчора прийшов батько
