з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.
— За що?
— Та що ти за Секлету оступивсь.
— Ну, й як-же-ж мені було не оступитися, Марто? Хоче громада в неї землю забрати. А що-ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: — Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати. — А я кажу: — Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, — що-ж їй — у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. — А батько твій: — Ти знаєш правду! Тільки патякати вмієш! — Ну, й зазмагалися…
— Ото-ж і погано!..
— Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не оступиться за бідолашну жінку?
— Та ні, не можна… Ох, і нащо батько так роблять!.. А що ми робитимем?.. Ну, годі, читай далі!
— Е, ні! Це теж буде не по правді, — відмовля школяр.
— Чому?
— Ти-ж сама казала, що як прочитаю опоки, то поцілуєш.
— Ач, який пам'ятки́й! Це так знаєш!.. Ну, та нема вже чого з тобою робити!..
Почувся поцілунок.
Корній уже знав, хто цей школяр. Він кинувся крізь кущі й став перед молодою парою. Марта з Демком посхоплювались.
