— Дак он хто тут ходе! І смієш ти сюди лізти? Геть звідси зараз, злодіяко!
Демко відразу зблід, а потім почервонів.
— Дядьку, я не злодіяка! Ми з Мартою…
Але Корній не дав йому доказати:
— Геть, ледацюго, щоб твого й духу тут не було! — гримнув він на парубка.
Демко побачив, що з Корнієм тепер ні до чого не добалакається, а сварок він не любив. Жаліючи він глянув на бідолашну Марту й пішов з левади, промовивши:
— Нехай иншим часом побалакаємо, дядьку, як ви добріші будете.
Батько й дочка зосталися вдвох на леваді. Марта стояла, спустивши очі, крутячи в руках нещасливу граматку, що призвела до такого лиха. Корній дивився на дочку кільки часу мовчки.
— Марто! — озвався врешті.
— Чого, тату?
— Гляди, щоб я більше ніколи не бачив його й близько біля тебе!
— Тату, я його люблю.
— Ти думаєш, що я тебе за його, за харпака, за ледацюгу віддам?
Спущені додолу дівочі очі глянули благаючи на батька.
— Хіба ж Демко ледацюга, тату? А що він бідний…
— Мовчи вже! — ніколи ти не будеш за їм! Кинь ці думки і не смій і дивитися на його!
Батько повернувсь і, не глянувши й разу на дочку, пішов до хати. Дівчина зосталася сама.
