з тії селитьби, де він живе, коли в його є наділ? Воно, звісно, можна-б спробувати, та… ви сами знаєте, який цей Демко зубатий у громаді, то він і по судах собі дорогу знайде. Треба щось вигадувати, треба думати…
Корній дав трохи писареві, щоб веселіше думалося, і пішов додому ще сердитіший. Вернувшися додому пізно ввечері, він побачив, що Марта йшла від Демкової хати.
— Ти куди бігала? — гримнув він на дочку.
Та зблідла, але відмовила твердо:
— До Демка.
Корній спалахнув з гніва і почав лаяти дочку: і як їй не сором самій бігати до парубків та ще до такого ледацюги! От як попаде він її за коси, та як дасть матланки!
— Чуєш ти? — кричав він, — чуєш, що я тобі кажу: я на тобі ломаку поламаю, коли ти туди ходитимеш. Викинь його з думки!
— То ваша сила, тату: хочете бити, то й бийте; та тільки ломакою з душі нічого не виб'єте.
Усю ніч виплакала Марта: ніколи батько так до неї не говорив! А Корній сам собі казав, що хоч як, а мусить він витурити Демка звідси.
Але-ж як це зробити?
Корній у голову заходив, способу до того вигадуючи, і нічого не міг вигадати.
Літо було дощове. Дощів ішло скрізь стільки, що корита маненьких степових річок виповнялися каламутною сіро-рудою водою. Маненькі річечки ставали
