справжніми річками й заливали слободи, городи. Але хутір Маненький був безпечним, бо його захищала висока гребля. Та коли-б і гребля не вдержала, то страшно було самій Демковій хаті, а Корнієва стояла так високо, що вода не могла до неї досягти.
Була субота. Марта випрохалась у батька на завтра до церкви і вдвох із наймичкою пішла на село звечора. Вона мала там переночувати в подруги, щоб завтра рано вранці поспіти до утрені.
Дівчата пішли з дому вже смерком. Щебечачи збігли вони на гору й подалися понад балкою. Скоро високий горб закрив од їх батькову хату. На дворі вже зовсім споночіло.
— Тепер уже я сама піду, — промовила Пріська-наймичка.
— Ну йди-ж, сестричко, а я туди піду.
— Та гляди-ж не барися, сестричко! — перестерігла Приська Марту. — А може-б я підождала тут?
— Ні, не треба, бо може загаюся. Я й сама прибіжу.
— Ну, гляди!
Дівчата розлучилися. Пріська пішла вправоруч до села. Марта постояла трохи, а тоді завернула вліворуч і почала збігати в балку.
Вона вже зазделегідь умовилась про це з Пріською. Марті треба було побачити Демка. Треба було через те, що їй хотілося цього; потім іще хотіла сказати Демкові, як батько казав, що цієї осени мають старости в їх у хаті бути. Від кого — батько не згадував, але це було Марті байдуже, бо знала, що не від Демка.
