Про це та про багато ще инших — дуже, дуже важливих — річей мала поговорити Марта з Демком. Все це не давало їй спокою. Вона дві ночі мало-що й спала за всякими думками. Побачитися з Демком инакше не могла, бо батько так за нею й зорить, — то мусіла випрохатися до церкви, щоб по-темному забігти до Демка й розказати що треба.
Демко-ж тим часом справді вже був дома. Він мав сьогодні їхати в го̀род на ніч, та облишив, бо товариш із слободи попрохав на день коня. Він поїхав на село, покинув там коня, вернувсь, і тепер, упоравшися, сидів на приспі, та й думав.
Думав про Марту та про те, що вони мають робити… Про своє письменство… Він уже навчивсь од Марти читати, а самотужки й писати вчився: добув у дяка зразок і доти працював над їм, поки подужав хоч трохи писання… у його вже є кільки книжок, ще й у людей бере читати… тільки ніяк він не знайде такої книжки, щоб там посписувано було, як гарні порядки громадські завести…
Білий світ одразу осяяв Демка. Він глянув угору. Було хмарно й темно, а тепер хмари порозходилися й випустили на волю місяць. Білолиций позирнув на землю, і його погляд упав на неї сріблястим світом.
— Демку, чи то ти? — почувся біля парубка тихий голос.
Демко стрепенувся й глянув. Перед їм, уся в сяєві, стояла Марта.
— Марто!
— Тихо, не кричи! — прошепотіла дівчина. — Та хо-
