дім швидше в хату, а то так видко: йтиме хто стежкою, то побачить нас.
Проз Демкове дворище була стежка через балку. Хоч і не часто там ходжено ввечері, та все-ж Демко повів дівчину в хату.
Світити не треба було. Сівши закохані біля вікна, дуже добре могли бачити одне одного, бо місячний світ не тільки їх повивав, але й заливав усю хату.
Парубок та дівчина сиділи й розмовляли, тихо, мало не пошепки. Иноді слова стихали зовсім, як двоє уст доторкалися одні до одних.
Про що вони розмовляли?
Вони переказували одне одному ті старі, як світ, слова, що завсігди стають нові, скоро серце прихилиться до серця. І їм ті слова були тепер нові, і через те вони обоє були щасливі.
— Марто, коли батько не згодиться, давай утечемо!
— Я спершу кинуся батькові в ноги, буду прохати-благати: а може вони зласкавляться над нами.
— А як ні? Тоді втечемо?
— Куди? Чого?
— Кажуть, у городі є такий батюшка, що звінчає без батька.
— Ох, а як-же то проти батька йти, закон ламати?
— То не ламай закону, — тоді підеш за нелюба.
— Ні, за нелюба не піду. Нехай хоч уб'ють. Або твоя, або нічия!..
І тоді полилися ті старі, але такі дорогі, такі любі, такі нові слова про те, що він її любить без міри, а вона його без краю, і уста шукали уст, а соловейко,
