сидячи біля хати в кущах, голосно та радісно видзвонював їм до тих слів свою солов'їну музику…
Спершу Марта щебетала жваво й весело, але дедалі почала притихати. Її обнімала втома. Вона прихилилася на груди Демкові й замовкла.
Демко пригорнув дівчину до себе, зіперся на лутку, і так вони сиділи тихо, нічого не кажучи, але щасливі, спокійні…
Иноді нахилявся Демко й доторкався своїми губами до уст дівчини, і ті уста злегенька відповідали йому поцілунком, а очі всміхалися.
Тиша була в хаті…
Молода пара забувала, де вона й що з нею…
Демко ще раз нахилився поцілувати дівчину, але її уста не поворухнулися. Він глянув на її очі — вони заплющились.
Дівчина спала.
Демко сидів не ворушачись. Нехай одпочине, бо казала, що не спала дві ночі.
А йому так гарно, так любо почувати біля серця дороге серце.
Убога Демкова хата, звичайно повна самотности й суму, тепер здавалася йому царським палацом, бо в їй було його кохання. Це був палац, небесним сріблом побиваний.
Демко прислухався до Мартиного дихання, иноді тулився злегенька щокою до її голови. Чи довго так було, він сам не знав. Він зовсім забув, де він і що він.
Чув тільки, що без міри щасливий.
