ликі йдуть, — тим вода все прибуває та прибуває. Ну, й нехай вона робить, що робить! Хіба Корнія приставлено греблі доглядати, що він має її лагодити?
Ну, а як вода заллє балку вночі, то вона потопить і того, хто в хаті.
— А мені яке діло? — подумав Корній, але зараз-же почувся, що йому до цього діло є. Він може обрятувати чоловіка, та не хоче, — хіба це не однаково, що прийти та самому його втопити? Треба-б піти на греблю, або послати наймита полагодити.
— А що, дядьку, — запитався його в дворі наймит, — чи ми на завтра не поїдемо в город?
— Чого?
— Та на базар.
— А чого ми там не бачили.
— А хіба я знаю? Може чого треба.
Корній знав, чого наймитові було треба: по дорозі в город була його слобода, і парубкові хотілося в город, щоб заїхати додому. І Корній одмовив:
— Нічого там не треба.
Наймит помовчав, а тоді додав:
— А он сусіда їде.
— Демко? А ти почому знаєш?
— Сам мені казав.
Корній мовчки відійшов геть, але на греблю не пішов, і наймита не послав.
То й добре! Нехай собі Демко цю ніч їде, а тим часом вода зробить своє діло. Він вернеться, як уже його хата буде в воді. Аби вода була добра, то її зовсім розваляє, бо то хатка на курячій ніжці. Та, здається,
