— Чи це я не занедужав часом? — думав собі Корній. — Та ні, це дурниця! Тільки хоч-би швидше! Хоч-би цей місяць за хмари зайшов!
А місяць і не думав заходити: гордо та ясно сяючи, тихо він плив на просторі серед блакитного неба. Хмари, правда, були, але з другого боку.
— Хоч-би вітер повернув та знову погнав назад хмари! — подумав Корній і вийшов з хати подивитися, звідки вітер. Вітер наче й справді повернув, і хмари тихо-тихо, ледви помітно, знову почали насувати на місяць.
— Ще трохи перечасувати, — подумав Корній, — то й можна буде йти.
Він вернувсь у хату і сів за стіл. Далі схопивсь і почав сновигати по хаті. Неспокій усе більший та більший обіймав його. Він зазирав у вікно, чи не нахмарило вже. Але там було ще й досі ясно.
— От усе складається мені на шкоду! — думав сердито Корній.
Але трохи згодом він побачив, як біле проміння, що лежало на всю хату, почало тремтіти, то пригасало, то знову сяло: то̀ хмарки невеличкі набігали на місяць і пропливали далі. Але потім мусила насунути вже велика хмара, бо сріблястий світ одразу погас, а далі й зовсім у хаті поночі стало.
— Уже час! — подумав Корній, насунув шапку на голову, взяв у сінях лопату й тихо-тихо відчинив двері.
Він визирнув спершу, чи не видно кого. Не було, звісно, нікого, і було таки добре поночі. Місяць потоп у широкому морі темних хмар, що залягли півнеба.
