чорніла його оселя; вода в річці ледви блищала. Корній прислухався й нічого не чув. Тільки здалека, з слободи, чути було собаче гавкання, та й воно стихло.
Корній спинився. Чи не кинути? Еге, кинь! — а він же не кине твою дочку з розуму зводити, та й зведе, а ти, старий дурню, сидітимеш сам та кулаки гризтимеш. Коли в його не буде хати, то може він і зовсім з села повіється на заробітки, щоб на нову хату грошей заробити, а Корній тим часом оддасть Марту, — тоді вже край буде. А коли тепер він його не вижене, то нічого доброго з Мартою не буде. Та й не з його, а з своєї землі він його вигонитиме, бо він, Корній, цю землю купив. Чи то-ж він винен, що Демко такий упертий, і не хоче йому віддавати того, що треба? Сам заробив…
Корній натиснув на лопату. Суха, втоптана та прибита ногами й колесами земля була тверда, як камінюка, і лопата не йшла вглиб. Поки Корній прокопав перший рівчачок упоперек греблі, то добре впрів. Але треба його ширшого зробити, а то й не розкопаєш. Там далі повинно бути м'якше. Але-ж і клята лопата, яка тупа!
Налягаючи Корній з усієї сили, зробив широкий рівчачок, тоді пробив іще далі вглиб. Там уже був гнилий трухлявий хворост. Корній відкидав його то лопатою, то руками. Тоді знову була глина, тільки вже м'якша, з нею легко впоратися. Нахиливсь і взявся руками, — глина і хворост, що під нею, були мокрі.
Він положив лопату, став навколішки й почав руками ламати й витягати мокрий гнилий хворост. Трохи тріщить. Коли-б хто не почув!…
