Який час вони стояли мовчки, прислухаючись, і чули, як на дворі, круг усієї хати, щось шуміло, щось ніби терлось об стіни. Тоді парубок знову прихилився до вікна. Він уже догадався, що це було.
— Так і є, — промовив, — вода, по самі вікна вода.
— Та де-ж вона взялася? — питалася Марта, не ймучи віри.
— Греблю прорвало.
— Та невже? А чому-ж у хаті так трохи води?
— Бо двері добре причиняються: що натекло крізь щілини, тільки те й є. А от як розіб'є часом шибку, то зараз повна хата буде. На горище, швидше на горище!
Брьохаючись по хаті, Демко знайшов світло й засвітив. Відчинив сіни, — і там була так само вода. Тільки надвірні двері вдержували ту силу води, що так-би й линула в хату, скоро двері відчинилися-б.
— Треба поспішатися! — сказав Демко й глянув по сінях. — А бодай йому! — нема драбини, зосталася на дворі. Ну, та дарма̀! Ставай, Марто, на діжку, я тебе підсаджу.
Марта стала на діжку, що стояла в сінях, перевернена догори дном, а за нею зліз туди й Демко. Він узяв дівчину на руки й підняв угору. Марта вхопилася за горище. Демко ще підсадив, і вона вже була там. Тоді Демко скочив із діжки.
— Куди-ж ти? — злякалась Марта.
— Я зараз! — одмовив Демко й кинувся в хату.
Там, у скрині, лежало двадцять п'ять рублів грошей, — з своїх важких заробітків Демко почав приховувати на нову хату. Поспішаючись, одімкнув парубок
