скриню, знайшов гаманець, прив'язав до його мотузочок і надів на шию. Ну, тепер на горище, глянути, що робиться.
— Де ти, Марто? — спитався він вилізши.
— Та ось, — одмовив дівчинин голос у темряві. Голос той трохи тремтів: дівчина боялася.
— Треба продерти покрівлю та подивитися з хати, що воно там робиться, — сказав Демко, находячи Марту. Дівчина так і припала до його.
— Так темно-ж на дворі, нічого не побачимо. Місяць уже зайшов.
— Ні, де-не-де світять на чистому зірки, то трохи видно. Ану лиш, давай!…
Вони вдвох почали продирати покрівлю, обдряпуючи собі руки об солому та об дерево. Продрали таку дірку, що можна було вистромити голову. Демко висунувся, глянув, але нічого не побачив.
— Треба вилізти, — промовив парубок, і почав продирати ширше. Трохи згодом він уже сидів на хаті, аж біля димаря.
Півнеба було чистого, на йому мигтіли зірки, і при їх Демко побачив, що греблі вже не видко було. Вода лилася через неї, поняла вже всю балку й текла по їй широкою каламутною річкою. Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи.
— Мабуть, з греблі повикручувала вода, — подумав Демко. — Бач, як швидко пливе, це-ж вода так прудко йде.
— А що там, Демку? — питалася Марта, стоячи біля дірки.
