Обоє замовкли й почали думати в темряві.
Марта тремтячими руками держалася за Демка.
— Погукати-б треба! — промовила вона.
Почути їх могли тільки з Корнієвої хати, та й то голос, а не слова. А все-ж треба було це зробити. Демко виліз на хату й що є сили заходився гукати: «рятуйте!» Але вода шуміла на греблі так, що біля греблі, у Корнієвій хаті, його не могли почути. Могли тільки побачити вранці, як розвидниться. Демко вернувся назад і знову стали думати. Але з дум нічого не виходило. Добре-ж як вода не сягне високо до ранку, то їх побачать, і помочи дадуть, а як-же сягне? Якби він був сам, то не побоявся-б кинутись у воду, щоб добитися до сухого, але Марта не вміла добре плавати.
— Стривай! — нарешті промовив парубок і знову поліз у дірку.
— Чого ти?
— Треба глянути.
Він видерся на хату й проліз на той причілок, що був од греблі. Там, біля причілкової стіни, у його лежала деревня, що він її почав уже потроху купувати на хату. Він хотів подивитися, чи її ще не занесло водою. Ні, не занесло. Зверху, на високій купі, лежала біля самої стіни здоровенна вербова колода. Вона вже хиталася на воді, але не пливла, бо вода прибивала її до стіни. На щастя, тут саме й драбина стояла.
— Не бійсь, Марто, — розважав дівчину Демко, вернувшися на горище, — у нас човен добрий буде.
У сінях на кілку висіли в його віжки. Демко досяг їх руками й зняв. Тоді знову подавсь до деревини, зліз до
