неї по драбині і прив'язав колоду на один кінець вірьовки, а другий закрутив за димар. Тоді вернувся на горище.
— Я прив'язав нашого човна, щоб його не занесло водою. Як набереться води стільки, що й на хаті не всидимо, тоді попливемо.
— Куди?
— Спробуємо впоперек до берега, а коли не зможемо, то куди вода понесе. Там далі, в степу, вода повинна розлитися вшир і де-далі, то все ширше; то вже кудись нас приб'є, до якогось шпиля, чи до скосогору.
— А здержить-же нас двох колода?
— Здержить, бо здорова. Та чого ми стоїмо? Давай сідати, а то ще натомимося, як пливти доведеться.
Вони посідали, Марта притулилася до Демка. Вночішній холод, переляк — усе вкупі примушувало її тремтіти.
— Змерзла, моя голубко? Давай рученята, я нагрію! — казав Демко, голублячи дівчину.
Вона нічого не відмовляла, тільки дужче тулилася до його. І вони сиділи мовчки, слухаючи, як під їми й навкруги їх клекотіла, булькотала й шуміла вода. Ця вода забрала, знищила мало не все, що мав Демко… То́ був убогий, а тепер уже такий, що мотузком хліб доведеться різати. Усе, що було в хаті, тепер у воді, хату мабуть розваляє, бо хатка благенька, а деревню порозносе. Тепер гинули всі надії на те, щоб Корній оддав за його Марту. Гіркі думи снувалися в Демка в голові, пекли йому душу. Він не витерпів:
