— А що, Марто, то̀ був убогий твоєму батькові в зяті, а тепер уже й поготів, бо всього рішився.
— Коли пощастить вирятуватися, то підемо вдвох та впадемо батькові в ноги. Може батько й змилосердиться.
— А як ні?
— Тоді підождемо трохи… А тоді побачимо. Тільки знай: або твоя, або нічия.
Демко дужче пригорнув дівчину.
А вода все клекотіла, все плюскала та шуміла і нарешті сягнула до горища. Демко й Марта повинні були вилізти на хату. Там вони сиділи кільки часу біля димаря і в темряві бачили, як вода сягала все вище й вище. Прив'язана колода піднялася вже аж на хату.
— А що, серце, мабуть уже час тікати з хати, — обізвався Демко.
— Та вже мабуть не всидимо тут.
— Ну, то на одчай!
Демко роззувся. Марта теж роззулася.
— Ех, жалко чобіт та черевиків, а не минеться кидати! — промовив Демко, — бо як часом доведеться обернутися, то погано взутому пливти. Куди-ж їх діти? А положу на димар, — може води там не буде.
І він положив зверху на димар чоботи та черевики. Потім притяг колоду ближче. Води було так багато, що колода вже билася їм об ноги. Демко спершу сів на неї сам. Марта сіла позад його й обхопила його руками. Колода одним кінцем трохи пірнула в воду.
— Ой, лишечко! — скрикнула Марта.
