дужче заклекотіла у їх біля ніг, і колода попливла прудкіше. Демко спробував дрючком, — дна вже не було.
— От тобі й маєш! Чого-ж це воно?
А колода ще дужче почала поспішатися. І Демко відразу пригадав що̀ це: колода звернула не праворуч, а ліворуч. Демко похолов. Балка тут розходилася двома гілками, і ліворуч було глибоке провалля. Туди несла вода їх колоду. Коли їх кине в те провалля, то вже вони живі не будуть. От дурень клятий він! Чому він і досі не згадав про це, чому він не силкувався навернути колоду праворуч, а тепер занапастив і дівчину, й себе.
А тим часом провалля наближалося. Його не видко, звісно, було, але вже виразно чути було, як шуміла вода, спадаючи в глиб. Треба було щось робити.
— Марто, а чи ти знаєш, куди нас жене?
— Знаю, — у провалля.
— А знаєш, що буде?
— Знаю… потопнемо…
І дівчина ще дужче притулилася до Демка.
— Слухай, серце: я добре плавати вмію. Я кинусь у воду й попливу, а ти держись за мене.
— Куди ж ми пливтимем?
— Тут управоруч шпиль. Будемо націляти так, щоб випливти на його. Може потопнемо, а може й випливемо.
— Добре, кидайсь, бо ось-ось круча.
Демко перехилився з колоди і, простягши руки, ліг на воду, впоперек течії. Вода гнала його назад, але він боровся з нею, розбивав її грудьми. Марта однією рукою
