держалася за його, а другою пособляла собі пливти. Вони билися так який час, перерізуючи течію впоперек, і дуже мало посунулися наперед.
Та таки-ж посунулися! Що вони справді посувалися, це їм видко було, бо якісь чорні речі — дерево, гілки, чи ще щось, — пливло їм назустріч і минало їх, швидко линучи до кручі. Демко добре плавав і хоч мало що перед себе бачив, але плив і плив.
— А що, Марто, важко?
— Ні.
— Гаразд!
Але де-далі — сили меншало, це вже починав Демко почувати. Та зате й вода мов не так прудко стала йти. Враз Демко почув, що його нога черкнула об щось тверде. Він спробував ногою.
Шпиль!
І справді це був шпиль: Демко й Марта могли стати по пояс у воді й відпочити.
— А що тепер будемо робити? — спиталася дівчина.
— Он що! — і Демко показав рукою.
Марта глянула, і в темряві замаячило перед нею дерево. Відкіля це? Згадала! — це-ж той дуб, що сам росте на степу. Тепер він їх обрятує.
За кільки хвилин наша мандрівна пара вже була біля дерева, а потім і на дереві.
Корній прокинувсь, як уже зовсім розвиднилося. Може-б іще спав, та застукано до його в вікно. Він схопивсь і вибіг із хати. Там стрів наймита.
