Дві хаті стояли одна від одної далеченько. Одну одній видко було добре; як гукнеш, то чути голос, а слів хоч скільки гукай, не розбереш. Більша стояла по один бік балки, геть вище вгору й ближче до греблі. Друга, менша, притулилась із другого боку балки, мало не на самому дні, біля кринички.
Більша хата була гарно обгороджена, у дворі було повно повіток та хлівів, а в їх товару та коней багато. Там жив заможний господар Корній Гончаренко. Він був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий і добре вивчив приказку: «хто шага не береже, той сам шага не вартий». І він дуже беріг того шага, може аж надто дуже, бо коли-б менше, то більше-б Корнія люди любили, був-би він сам добріший. У декого з своїх громадян він купив кільки наділів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землі, — і було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочи запобігати, а сам він думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село він вертатися не хотів, бо був одлюдько великий. Ніколи ніхто не бачив, щоб він сміявся, — тільки всміхався часом своїми твердо стисненими вустами з-за чорних усів та бороди, а його неласкаві темні очі завсігди так дивилися, мов-би він усе гнівався. Він трохи не такий був, поки жила його жінка. А як вона, молода ще, вмерла, — він осмутнів одразу. Але ще більше він осмутнів, як померло в його два дорослі сини. Синів любив Корній дуже, і смерть їх важка йому була: він їм дбав господарство, думав їх людьми, хазяїнами поробити. Як вони повмирали, Корній не занехаяв господарства, понаймав наймитів, і хазяйство
