— Біда, дядьку!
— Яка?
— Греблю прорвало й балку залило водою.
Корній повернувсь і глянув на балку. Демкової хати не видко було зовсім. Сіро-руда широка течія виповняла балку, текла прудко і простяглась аж геть-геть у степ. Гребля була вся в воді.
— І Демкову хату потопило. Оце лихо! А я встав та пішов до волів, коли дивлюсь…
І балакучий наймит почав розказувати, як він побачив уперше воду, як ізлякався, як застукав у вікно. Він за своєю оповіддю й не помічав, що Корній мовчить і нічого йому не каже. А в тім, Корній і завсігди був мовчазний, — не було дива, що й тепер мовчав.
— Треба буде на село бігти, людей сповістити, а то тут мабуть не без нещастя! — казав далі наймит.
— Яке там нещастя!
— Та хто-ж його знає, що воно з Демком сталося. Може заснув, а вода його й теє…
— Демко поїхав у город.
— Ба ні, не поїхав. Тільки думав їхати, а не поїхав.
— Що ти плещеш! Я сам бачив, як він виїздив з двору.
— Та то-ж він не в город… Я спершу сам думав, що в город, а тоді дивлюсь, — уже як спати на тік пішов, — аж він їде додому. То я й думаю собі: то виходить, він не в город їздив, а на село. То вже й не знаю, що він далі робив, бо заснув.
— Так біжи-ж на слободу швидше! — звелів Кор-
