ній. — Та швидше-ж, кажу тобі! чого ти баришся, бісова личино! — гримнув він зовсім несподівано.
Наймит кинувся з двору.
Корній пішов у хату й сів, зіпершися на стіл.
Він бачив, що наймит казав правду, що Демко справді ночував цю ніч дома. І коли він спав, то міг і не вийти з хати.
Цього Корній не сподівався. Він хотів знищити хату, прогнати з своєї землі того, хто (він так думав) не мав права на їй жити, прогнати геть настирного парубка, щоб він не в'яз до його дочки, але смерти йому він не хотів, він цього гріха на свою душу не бажав.
А зробив!
А може-ж іще не зробив? Може Демко вирятувався?.. Ні, коли спав, то не вирятувався: хатка низенька, у темряві вода на неї шугнула — й край.
А він, Корній, душогуб.
Господи, невже цьому правда? Ні, цього не може бути! Парубок здоровий, плавати вміє, — чого йому топнути? Запевне вирятувався. Що там іще вигадувати!
І Корній силкувався сам себе впевняти, що так саме зробилося, як йому хочеться.
Щось затупотіло біля вікон. То поприбігали люди. Треба до їх вийти. Корній вийшов, силкуючись не виявляти перед їми свого непокою. Вкупі з людьми він пішов ближче до води. Там стояли, гомоніли про те, чого це греблю прорвало та як це її прорвало. Одні казали, що вона вже була стара, а оця велика вода від дощів як наперла на неї, то й поламала; другі доводили, що треба було частіше оглядати греблю; треті
