— Чи ти не здуріла? Вона-ж пішла з тобою до церкви.
— Ой, якби ж то вона до церкви, а то-ж вона мене саму відіслала, а сама до Демка на часиночку, на хвилиночку забігла, та й досі-ж її нема!…
— Брешеш, гиродко! — крикнув несамовито Корній. — Брешеш! Кажи мені зараз правду, а то я тебе тут і вб'ю! Де Марта?
— Пішла до Демка, та й не вернулася.
Корній поточився, але вдержавсь, повернувсь і пішов у хату.
Люди, вражені, мовчки стояли на березі, а серед їх сиділа дівчина.
Її голова, зіперта щокою на ліву руку, то припадала до колін, то знову піднімалась, і сумний голос витяжний не переставав тужити:
— Ой, сестричко-ж моя, лебідонько! Золоте моє зернятко, дорога моя душечко! Та ти-ж мені вірненькою подругою була, раз-у-раз мене поражала, а тепер ти не та стала: ні словом до мене не промовиш, ні оченьками не зглянеш!.. Поняла тебе вода бистрая, холодная, твоє білеє тіло занесла…
Корній увійшов у хату. Що це сталося? Щось страшне.
Еге-ж, він утопив свою дочку.
А з нею ще одну людину.
Він утопив свою дочку… Як вона була мала, йому було байдуже до неї. Але як вона зосталася в його
