кликати хазяїна в другу хату до обіду. Це очу́тило трохи Корнія. Він підвівся й махнув рукою.
Наймит вийшов. Корній устав і сів на лаві.
Уривки з думок почали снуватись у його в голові.
Що він скаже перед богом? Бог його спита, як Каїна: де ти дів свою дочку? — і що Корній скаже на страшному суді?
Ох, якби він міг вернути те, що було. Демко був-би йому таким любим сином, як Марта дочкою.
Демко? Марта? Вони сплять на дні у тій балці. Корній тепер знає, що це так.
Він ізнову застогнав з того страшного болю.
Хто це плаче? чого? Корній силкується пізнати цей голос і таки пізнає: це плаче Пріська. Вона так любила Марту. І думає, що вона тут винна. І от ще й цю третю людину він нещасливою зробив: вона каратиметься ввесь вік, ізгадуючи про Марту.
Чи в неї так болить, як у його? А хіба вона вбила свою дочку та її судженого?
Як довго тягнеться! І доки ж воно так тягтиметься?
Піти йому, пошукати їх. Ні-ні, він не може, не може! Бачити, як їх витягають із води пухлих, мокрих!..
Він стогнав, він вив з нестерпного душевного болю і сам не помічав, як бився головою об стіну.
Насунула темрява, ніч, — Корній сидів. Його очі нічого не бачать і він не хоче нічого бачити…
Ні, щось є… Щось довге… Біліє… Корній силкується розглядіти його й ніяк не може зрозуміти, що воно. А воно мов виростає, стає перед їм і йде до його, і йде.
