То людина. Тільки яка чудна людина: одутла, пухла. Чого вона мокра? І з зеленими очима… От вона зняла руки, простягає до його. І Корній пізнає щ̀о то: це втоплений Демко. Ох, як він на його дивиться, як горять у темряві його зелені очі…
Несамовито скрикує Корній і кидається з хати. Помацки хапає в сінях налигач і тікає з сіней.
Швидше, швидше, а то він, той Демко, його дожене! А треба від його втекти, треба рятуватися від його, а то він і його, Корнія, затягне в ту воду. Не страшна вода, але страшний той Демко. Ні, не Демко, тільки його очі, зелені очі, як у жаби!..
Корній побіг у хлів. У темряві прив'язав до бантини налигача, зробив петлю.
А стривай: тут його нема?
Корній озирається і знов помічає те біле й довге. Він, він!.. Ні, не він… Це Марта. Ух, уся набрякла у воді… очі і в неї зелені, так і горять…
Корній не міг уже й скрикнути, тільки кинувся геть із хліва. Він спинився серед двору. Вночішній холод трохи очутив його. Ні, треба бути на дворі, а то в хаті він іздуріє. Тут небо, зорі…
Корній зостався на дворі. Він увесь тремтів, з острахом невимовним озирався, але не бачив тут уже нікого. Потроху притомність вернулася до його, він почав думати:
— Це вони по мою душу приходили. Смерть моя недалеко. Тільки-ж ставати на божий суд — душогубом!..
Якби на його накинуто яку кару тут, на землі, щоб він, поки вмре, міг спокутувати свій тяжкий гріх! Тоді-б
