все кращало, та сам господар зовсім похмурнів, одлюдком зробився. Тепер тільки й було в хаті веселого, що Марта, найменша і єдина тепер Корнієва дитина. Поки сини були живі, — Корнієві якось байдуже було до дочки малої: він знав, що дівчина — чужа користь, і мало про неї думав. Але як сини повмирали, то він потроху став прихилятись до дочки. А дочка зросла й почала сама господарювати; розцвіла — і почали на неї задивлятися бачачі на красу парубоцькі очі. Та тільки багатий був Корній, то не всякому вільно було й зводити очі на його дочку.
На селі Корнія не люблено, але трохи його всі боялися.
— Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! — казали про його люди.
І Корній жив собі сам із дочкою, та ще в його в хаті була наймичка та двоє наймитів. Було в тій хаті сумно, — тільки Марта, весела та щебетлива, звеселяла її. Та останніми часами чогось і Марта притихла й осмутніла…
Стоячи на горі, згорда позирала Корнієва хата на поганеньку хатчину, що тулилася на дні в балці. А хатчина була справді поганенька. Маленька, з трьома віконцями сліпими, зморщилась вона якось, іскорчилась — три чисниці їй до смерти. І замолоду вона була поганенька, а тепер уже й зовсім як стара баба зігнулася. Огорожа погана, у дворі мало будівлі, ще менше живого: тільки коняка показувала там свої ребра, та Рябко худий сновигав по двору.
І не диво, що хата була вбога. Покійному Грицькові,
