що й до чого. Хоч-би читати вміти — мабуть по книжках видко, як з правдою не розминатися. А ще краще, як-би могти злинути туди, високо, аж до неба — там-би про все, про все можна довідатися…
І довго сидить отак Демко, втопаючи своїм ясним поглядом у глибоку блакить небесну, слухаючи пташок щебетливих, а ласкаве сонце перебігає промінням золотим по його молодому обличчю, трохи блідому, але чепурному та привітному, з високим лобом, з рівним носом та з маленькими вусами темними. І дивиться Демко замисленими очима на небо, про все забуваючи, аж поки схаменеться з якої несподіванки і знову до гірких дум про своє господарство вернеться.
Ох, це господарство! А тут іще Демкові до голови думка ввійшла одна, і через ту думку хотілося йому, щоб у його хата була не на курячій ніжці, а саме така, як у Корнія, щоб він міг рівнятися з Корнієм заможністю. Хотілося йому цього не тим, щоб він уже такий до багатства прихильний був, а через те, що й він був із тих, кому не вільно було зводити очі на Корнієву дочку Марту. Але-ж дівчина була така гарна, так ясно блищали в неї веселі карі очі, так любо всміхалися її уста червоні!.. І Демко, скоро де стрівав Марту, — зводив на неї очі…
Ох, це було негарно, дуже негарно, бо тим Демко робив зло Марті. Що-разу, його зустрівши, вона чогось червоніє, чогось турбується і вночі не спить, і завтра вранці встає бліда, і очі в неї погаслі… І дивується сонячний промінь, що тільки він сам сяє у Корнієвому садку, і смутніють пташечки, що тільки вони сами ще-
