бечуть-виспівують, життя молоде та сонячне та веселе уславляючи…
Ох, як-то дуже погано робив Демко! Але він про те не думав, — його недобре серце хотіло ще більшу шкоду зробити бідній дівчині. І він став її словом займати, і вони почали довго стояти на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісно, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне о̀дному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.
Але-ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко — сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:
— А так-так! цінь-цінь-цінь!
То визначало: так тобі й треба! кинь, кинь, кинь цю думку.
Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли.
І що-ж із того сталося?
Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, — писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.
Демка-ж читати ніхто не навчив. Демків батько
