і про вигоди дворянського товариства» (35 статей), який разом з деякими положеннями інших частин детально визначив повноваження представників інститут предводителів і дворянських станових органів управління[1]. Зокрема, у цій частині грамоти уряд у чіткій формі визнав статус, права та прерогативи губернських дворянських зібрань, які мали збиратися раз на три роки з дозволу генерал-губернатора або губернатора для обрання виборних посадових осіб, перш за все, губернських та повітових предводителів (ст. 37–40). Крім того, вони мали право звертатися до вищої адміністрації щодо «власних потреб» (ст. 47). Для повноцінної роботи дворянські зібрання могли утримувати спеціальний будинок, власні архів і печатку, секретаря та спеціальну казну із «добровільних складок», використовуючи її кошти «за загальною згодою» (ст. 50–54). Важливими у справі розуміння статусу зібрань є статті щодо заборони притягнення до відповідальності за злочин чи проступок окремого члена та виклику в суд або віддання під варту (ст. 55–57). Водночас, їм не дозволялося приймати рішення, які суперечили законам (за це накладався штраф у розмірі 200 руб.) і подавати вимоги порушуючи чинні узаконення (у цьому випадку подібні документи знищувалися) (ст. 49)[2].
Зібрання також отримали й деяку дисциплінарну владу над дворянами – право виключати з свого середовища тих, хто був «зганьблений судом» і викритий у «явних та безчесних вадах». «Подібне дисциплінарне право, – зазначив згадуваний С. Корф, – мало величезне значення; дворянське товариство не лише отримало контроль над виборною службою, виключаючи
