безпосередньо звертатися до міністра внутрішніх справ в обхід зібрань і були захищені від судового переслідування (лише за «Височайшим дозволом»).
Натомість представники від повітів займалися веденням списків дворян відповідних територіальних одиниць (розподіл родовідних книг за повітами запроваджено ще у 1799 р.), головуванням у опіці та ревізійній комісії, освітою дітей канцеляристів, видачею свідоцтв «про людей, що переселялися в Сибір по волі поміщиків» тощо[1]. До сфери їх повноважень належали також аспекти, пов’язані з видачею дворянам річних паспортів на проїзд в інші губернії Російської імперії. Ця процедура здійснювалась у відомстві цивільного губернатора, однак перед отриманням відповідного дозволу, губернатор звертався до місцевого предводителя з питанням щодо наявності перешкод і застережень у членів дворянського товариства з цього приводу[2]. Прикметно, що зберігалася незалежність дій повітових предводителів від губернських – вони вважалися «в своєму повіті нарівні». До суду (за посадові помилки та недбальство) їх можна було притягти тільки за рішенням Сенату.
Ведення імперським урядом активної зовнішньої політики (наприклад, участь у наполеонівських війнах) і необхідність силового вирішення ряду внутрішніх проблем у різних регіонах держави (зокрема, придушення польського повстання 1830–1831 рр.) обумовлювали поступове зростання функцій предводителів й під час мобілізаційних рекрутських наборів. Така тенденція яскраво проявилася в Правобережній Україні у першій половині 1830-х рр., де вказані особи опікувалися та контролювали процеси, пов’язані з формуванням рекрутських
- ↑ Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 561.
- ↑ Див.: Державний архів Київської області (ДАКО), ф. 1238, оп. 1, спр. 149; Там само. – Спр. 163.
