У цілому ж, ще раз наголосимо на цьому, перша половина XIX ст. (головним чином, правління імператорів Олександра I та Миколи I), до початку підготовки проведення селянської реформи, означився подальшим розширенням компетенції повітових і губернських предводителів. Надаючи ряд непритаманних їм до цього функцій, центральна влада прагнула якнайтісніше інтегрувати цей інститут до загальноімперської структури управління. Відтак, саме завдяки цьому й відбулося перетворення його із суто станового на адміністративний орган, що не лише відстоював дворянські корпоративні інтереси, а й займався державними справами. Цілком очевидно: певне мотиваційне значення мала й значна роль дворянства у численних війнах і регіональних збройних конфліктах, які мали місце протягом усієї першої половини XIX ст.
Водночас специфіка окремих регіонів України потребувала посилення інтеграційних процесів щодо колишньої козацької старшини (Лівобережжя), нівелювання впливу польського елементу (Правобережжя), а також забезпечення економічних інтересів під час колонізації й освоєння нових земель (Південь).
Напередодні реформ 1860–1880-х рр. складалася така ситуація, що фактично всі корпоративні інтереси дворянства відстоювалися його предводителями — повітовими та губернськими. Разом з тим, це не заважало нівелюванню станового характеру вказаних посад, що підтверджується численними нормативно-законодавчими актами, починаючи з 1762 р. Станом на середину XIX ст. відповідні зміни набули таких масштабів, що адміністративно-управлінські функції предводителів уже домінували над суто становими. Відтак, створення і подальша діяльність, наприклад, земських установ згідно реформи 1864 р. не могло відбутися без участі і навіть без прямого керівництва «благородними особами». Одним із наслідків цього стало фактичне поєднання адміністративних і станових
