Навіть неглибокий аналіз персонального складу чернігівських губернських предводителів відображає певну, для тогочасних українських земель, що знаходились у складі Російської імперії, тенденцію: етносоціальну строкатість і неоднорідність. Разом з тим, виділення певних хронологічних рамок і специфічних для них рис дають змогу говорити про конкретні помітні ознаки. Зокрема, як і в Новгород-Сіверському намісництві, наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. посаду губернського предводителя дворянства Чернігівської губернії займали переважно представники або безпосередні нащадки колишньої козацької старшини – І.А. Горленко, А.А. Полетика, С.П. Масюков, В.Я. Тарновський, А.Я. Дунін-Борковський, В.І. Чарниш, М.М. Стороженко, І.Я. Лизогуб. Дехто з їхніх спадкоємців займав аналогічну посаду й у пізніші періоди (О.М. Маркович, Г.О. Милорадович). По суті, всі вони репрезентували давні місцеві (втім, наприклад, рід Дудіних-Борковських вважається українською гілкою польського роду) козацько-старшинські роди і у досліджуваний період повністю пройшли процес нобілітації, набувши статусу дворянства Російської імперії.
З кінця 1830-х рр. традиційним стало багаторазове переобрання на посаді чернігівського губернського предводителя. Найбільш характерні приклади – 9-ти річна каденція В. Ладомирського (1838–1847), 14-ти річна М. Бороздни (1848–1862), 18-ти річна М. Неплюєва (1872–1890).
Іншою характерною рисою того періоду стало й те, що всі з названих осіб (українці та росіяни) мали значний управлінський досвід або були добре обізнані з місцевими потребами. Так, В. Ладомирський до свого обрання займав аналогічну посаду в Московській губернії. М. Бороздна працював у Міністерстві внутрішніх справ, де виконував переважно обов’язки, пов’язані із землевпорядними роботами. У подальшому, зарекомендувавши себе на Чернігівщині успішним адміністратором, він отримав призначення губернатором Смоленського
