Помітною специфікою служби полтавських губернських предводителів (порівняно з чернігівськими) можна вважати меншу середню тривалість перебування на цій посаді. Для регіону була рідкістю десятилітня каденція ( виняток становили І.В. Капніст і С.Є. Бразоль), що свідчить як про певну демократичність місцевого привілейованого стану при виборах, так і про наявність необхідного кадрового потенціалу. Щодо останнього характерне те, що пізніше нерідко відбувалось призначення осіб, які «відіграли» свою роль у якості губернських предводителів на ще вищі та відповідальніші посади. Зокрема, після другого обрання Д. Трощинського у 1815 р. губернським предводителем, дворянські збори послали до нього депутацію, побоюючись відмови того з огляду на «стомленість довготривалим служінням»[1]. Однак «стомлений» службою Д. Трощинський все ж таки відмовився від цієї посади, бо перед тим йому запропонували вищий пост, а саме міністра юстиції Російської імперії (1814 р.). До того ж зауважимо, що ще у 1812 р. обрано предводителем дворянства не лише Полтавської, а й Київської губерній. Проте він обрав першу, оскільки сподівався, що «буде більш корисний там, де знаходить більшу одностайність» (полтавські дворяни обрали його одноголосно)[2].
Цікавим фактом у його біографії є написання ним невеликої праці під промовистою назвою «Про незручності, що походять від державного управління за формою одноосібної…», яка, хоч і була спрямована проти запровадження міністерської форми управління, цілком вірно окреслила вікові недоліки функціонування бюрократичного апарату Російської імперії. Зокрема, Д. Трощинський виділив дві форми державного управління, «до яких підходять всі інші в різних державах під різними назвами: