незнатного походження, яка мала заслуги перед Батьківщиною на полі бою або ж на цивільній службі, могла одержати дворянство – особисте або навіть «потомствене».[1] Наприклад, для військових чинів спадкове дворянство забезпечувалося починаючи від 12-го класу.
Також слід зауважити і про запровадження Петром І дипломів на дворянство та герби. Зокрема, у 1722 р. з’явилася посада герольдмейстера та Герольдія як державна структура, в обов’язки якої входило складання списків дворян, спостереження за несенням ними державної служби, кооптація в дворянський стан осіб, які досягли відповідної ступені «Табеля про ранги», визначення зображень гербів та ін.[2]. Новостворений орган додатково сприяв трансформації системи корпоративності дворянства, важливою складовою якої стали т. зв. «комісари від землі» (земські комісари). Ця посада частково замінила губних старост – посадовців місцевого рівня, що займалися, перш за все, питаннями кримінальної юрисдикції. Земські комісари почали обиратися дворянством від 1724 р. і зобов’язувались щороку звітувати про свою діяльність (збір податків) повітовому дворянству, яке їх обрало. Така система сприяла залученню дворянства до місцевого самоуправління та контролю за виконанням державних повинностей.
Сучасні вітчизняні дослідники процесу формування дворянства в Російській імперії переважно дотримуються думки про те, що час появи останніх з названих нами нормативноправових актів – 1722 рік – слід вважати датою законодавчого завершення процесу утворення та консолідації цього стану. Основними аргументами в даному випадку слугує те, що «встановлення державного обліку особового складу дворянської верстви стало певною гарантією збереження станових прав і
