Означені процеси безпосередньо стосувалися й лівобережного дворянства, з тією відмінністю, що кінець XVIII – початок XX ст. проходив під ознакою тривалої та складної боротьби представників козацької старшини й української шляхти за дворянські права та привілеї. Опрацьовані документальні матеріали дозволяють стверджувати, що їхню нобілітацію варто характеризувати, в першу чергу, як суто утилітарний (практичний) процес. Його домінуючою ознакою стало прагнення нової еліти довести своє законне право на привілейоване – дворянське – становище у суспільній ієрархії Російської імперії.
Активізація процесів нобілітації сприяла кількісному зростанню лівобережного дворянства, чисельність якого наприкінці ХІХ ст. була приблизно вдвічі більшою порівняно з загальними середньостатистичними імперськими показниками. Додатковим фактором такої відмінності виявилась родючість ґрунтів регіону та наближеність до Києва, як одного із економічних центрів держави. Натомість за такими показниками як рівень концентрації «родових гнізд», ступінь традиційної згуртованості та відсоток землеволодіння, лівобережне дворянство не особливо вирізнялося в масштабах Російської імперії.
Вивчення персонального складу й адміністративно-управлінської діяльності губернських предводителів засвідчило до певної міри органічне поєднання суто регіональних особливостей і загальнодержавної специфіки. Зокрема, йдеться про яскраво виражене українсько-старшинське представництво (особливо наприкінці XVIII – в першій третині ХІХ ст.), його вихід за рамки виконання суто бюрократичних повноважень та охоплення різноманітних сфер суспільно-політичного життя.
Сподіваємося, що зміст книги приверне не лише широке коло читачів – любителів української історії, а й започаткує новий рівень наукової дискусії серед фахівців і «спровокує» появу цілої серії праць з дотичної проблематики, запорукою успіху яких стане використання фондів місцевих (обласних і районних) архівів.
