меженням відставки на період війни і за три місяці до неї, а також у мирний час тим дворянам, які не мали обер-офіцерського чину або не вислужили у військах 12 років. Стосовно неповнолітніх дворянських дітей у маніфесті вказувалося, що по досягненні ними 12-ти річного віку необхідно лише надавати відомості про місце їх навчання: в Російській імперії або за кордоном. Останнє дозволялось чинити тільки найбільш заможним дворянам, котрі володіли помістями із понад 1 тис. кріпаків. Інші ж повинні були навчати своїх дітей в шляхетському кадетському корпусі.
З’ясовуючи причини появи маніфесту 1762 р., деякі дослідники пов’язували їх безпосередньо з ліквідацією умовного землеволодіння і перетворенням дворян у вотчинників, чиї землевласницькі права все більше суперечили службовим обов’язкам. З такою думкою співвідноситься поширена в історіографії теза про наполегливе прагнення власне дворянства до свободи від обтяжливої державної повинності, що проявлялося у відповідних вимогах, проектах, проханнях і, головне, в пасивному ухиленні від служби[1].
Як справедливо зауважила І. Фаізова, особливу зацікавленість в ослабленні службового тягаря проявляли військові: «Обов’язкова служба, навіть обмежена двадцять п’ятьма роками, на десятиліття відривала поміщика від будинку і господарства, яке у зв’язку із його відсутністю занепадало; небезпечні умови служби, особливо під час походів, створювали постійну загрозу життю дворянина, а необлаштованість побуту і убогий раціон харчування приводили до широкого поширення в російській армії таких важких хвороб як, наприклад, сухоти і цинга»[2].
- ↑ Марасинова Е.Н. Вольность российского дворянства (Манифест Петра ІІІ и сословное законодательство Екатерины ІІ) // Российская история. – 2007. – № 4. – С. 21.
- ↑ Фаизова И.В. «Манифест о вольности» и служба дворянства в XVIII столетии. – М.: Наука, 1999. – С. 94.
