віть до страти, від цих суворих покарань, замінюючи їх символічним церковним покаянням або не особливо обтяжливим засланням.
Отже, від 1785 р. всьому дворянству даровано: титул благородства (до правління Петра І він належав лише представникам царської родини), право мати герб, володіти землею і кріпаками, займати середні і вищі посади в коронній адміністрації й армії; звільнення від усіх податків, повинностей, обов’язкової служби (тільки в разі надзвичайних обставин дворяни зобов’язувались її виконувати. Крім того, дворянство об’єднувалося в губернські дворянські товариства з широкими правами самоврядування, що, в свою чергу, дозволяло йому звертатися з поданнями про власні потреби і з скаргами не лише в Сенат, а й безпосередньо до імператорської особи.
Водночас реформування нормативно-правової бази, що регулювала права та привілеї дворянства, зумовило і зміну джерел його поповнення. Так, до 1762 р. до стану долучались головним чином через державну службу (особисте дворянство)
та через соціальне походження (спадкове дворянство). Від 1762 р. першорядним чинником стало народження. Натомість з 1785 р. з’явилися нові способи отримання дворянства – отримання ордену та особисте надання государем, а з 1806 р. і вчений ступінь доктора (передбачав право на чин VIII класу і на спадкове дворянство, якщо людина перебувала на державній службі). При цьому належність до дворянства підтверджувалася спеціальним актом – до 1785 р. занесення до Оксамитової книги, заведеної ще 1687 р., а з 1785 р. – записом до губернської дворянської книги. При цьому Герольдія розглядала всі питання, пов’язані з приналежністю до дворянства в загальноросійському масштабі[1].
- ↑ Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. – 3-е изд., испр., доп. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 2003. – Т. 1. – С. 84.
