перебували», дістались різним особам, а «записані по містах селяни переведені в повіти, інші померли або повтікали»[1]. Водночас роз’яснювальна постанова правління містила пункт про проведення перевірки відомостей щодо наявності у містах об’єктів дворянської нерухомості.
Стосовно ж статусу дворян, зафіксованих у Жалуваній грамоті містам 1785 р. варто також додати, що відтепер внуки почесних громадян, при збереженні цього звання представниками трьох поколінь, мали право на отримання благородного титулу після досягнення 30-ти річного віку (ст. 157)[2]. А вже через два роки, згідно указу 1787 р., дворянки, що вийшли заміж за недворян, отримали право вільно «купувати на імена свої людей і нерухомість»[3]. Проте в такому випадку дворянські привілеї не передавалися чоловіку та дітям[4]. Ці укази, як і всі попередні, розіслали в адміністративні установи Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Цікаво, що у 1807 р., вже за правління Олександра I, схожий норматив поширювався і на селянок, які, здобувши благородний титул завдяки заміжжю з дворянином, не втрачали його вступивши вдруге в шлюб вже із селянином. А у 1814 р. такі ж права надали й вдовам, які перед тим отримали особисте дворянство від померлого чоловіка.
У 1786 р. в лівобережні намісництва надійшов сенатський указ про те, що «будь-який дворянин, в якому б він місці не
- ↑ Там само. – Арк. 2–3.
- ↑ Грамота на права и выгоды городам российской империи (№ 16187) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 360.
- ↑ ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 542, арк. 3–4.
- ↑ О невоспрещении дворянкам, вышедшим в замужество за не дворян, покупать дворянские имения, пользуясь в оных всеми правами, дворянам предоставленными (№ 16554) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 874.
