Сторінка:Гуржій І. О., Русанов Ю. А. Дворянство Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст (2017).pdf/43

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

а) втрачали непідсудність (1807);

б) зберігали право не сплачувати додаткові платежі (1816);

в) не могли займатися крамничною торгівлею (1824);

г) бути прикажчиками і повіреними купців з питань торгівлі (1824);

– заборона давати дворянам непристойні доручення (прецедентом стало вповноваження симбірського губернського правління місцевому дворянину наглядати за купецькою паперовою фабрикою, управитель якої потрапив під суд, (1820) тощо.

Для початку ХІХ ст. характерним стало почастішання випадків фальсифікації документів, що надавали право на отримання дворянства. Така тенденція особливо поширилась на Правобережжі, де активно проходив процес нобілітації колишньої польської шляхти[1].

Докладніше зупинимось на основоположних нормативно-законодавчих актах правління Олександра I, що регулювали правові норми особистого дворянства у Російській імперії. Так, у 1814 р. представникам цієї категорії заборонили купувати селян і дворових людей (кріпаки, що виконували функції домашньої прислуги). При цьому, з огляду на те, що нормативноправові акти не мали зворотної дії в часі, особисті дворяни тримали свою власність до смерті й не передавали у спадок дітям[2]. Відтак, у 1818 р. визначили порядок обов’язкового продажу неповнолітніми спадкоємцями поміщицьких маєтків з кріпаками за допомогою опікунів і встановили піврічний термін для здійснення таких операцій.

На початку ХІХ ст. влада також остаточно вирішили питання щодо надання права на успадкування титулу особистого

  1. ЦДІАК України, ф. 533, оп. 1, спр. 391, арк. 2–2-зв.
  2. О несовершении крепостных актов на покупку личными дворянами крестьян и дворовых людей (№ 25604) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXII (1812–1815). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 824–825.