претендували на дворянство, мали першочергово довести, «що вони по роду своєму не належать до селянського стану» і лише після цього доводити право на благородство[1].
Особливу увагу на потребу зміни внутрішньої структури дворянства на початку 1840-х рр. звернув харківський губернатор С. Муханов, пояснюючи причини збільшення його чисельності таким чином: «Велика вже частина їх складається з попівських і купецьких дітей, які по науках отримували чини або з військових нижніх чинів, дослужилися до офіцерського чину; більша частина з останніх нездатні самі до служби цивільної і всі вони знаходяться в якомусь віддаленні від родових дворян, а тому ці останні не ризикують йти обиратися, оскільки перші, маючи між собою зв’язок, намагаються з власного середовища обрати на всі посади, щоб мати скрізь собі захист і якщо не можуть вибрати своїх, то не дивляться на гідність, а вибирають швидше поміщика, що живе в повіті, але який запрошує їх до себе, а на вищі посади шукають серед тих, які або в найближчому зв’язку з керівництвом або самі цього шукають…»[2]. Зауважимо, що до таких думок уряд прислухався лише наприкінці ХІХ ст.
У межах Правобережжя означена проблема мала деяку специфіку, бо тут по представників місцевого дворянства обирали на депутатських зібраннях до складу комісій для перевірки окремих випадків законності нобілітації польських шляхтичів[3]. Незадоволення імперсько ї влади роботою відповідних губерн-
- ↑ О обязанности крестьян отыскивающих дворянство, представить предварительно доказательства на то, что они по роду своему не принадлежат к крестьянскому сословию (№ 27568) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXV (1818). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 604–606.
- ↑ Павловский И.В. О мерах к пресечению дворянам уклоняться от выборной службы // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии. – 1910. – Выпуск 7. – С. 123–124.
- ↑ Барвінок О.В. Дворянське самоврядування на Поділлі в умовах «нової» імперської політики (1830 – початок 1860-х рр.) // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили]. Сер.: Історія. – 2012. – Т. 207, Вип. 195. – С. 12.
