– 3-й раз: арешт на термін від 3 тижнів до 3 місяців (про що передбачалася офіційна публікація у відомостях обох столиць і місцевих губернських)[1].
Власне всі названі законодавчі акти були спрямовані на уніфікацію процесу присвоєння дворянського титулу й якнайшвидше завершення процесу нобілітації регіональних станових еліт (наприклад, стосовно представників колишньої польської шляхти відповідні процедури залишалися чинними лише до 1 січня 1865 р.)[2].
Протягом першої половини ХІХ ст., поряд із появою окремих нормативно-законодавчих актів, які розширювали та закріплювали економічні повноваження дворянства, побачили світ й деякі імператорські укази, що їх певною мірою обмежували, принаймні вони стосувалися контролю за суспільними настроями, ставлення простого люду до привілейованих верств, а також джерел індивідуального збагачення. Так, 25 лютого 1842 р. на вищому рівні затверджено рішення Державної ради «Про заборону предводителям дворянства ставати відкупщиками в своїй губернії»[3]. Крім очевидного з назви, указ мав і зворотну дію: особи, що утримували відкуп не могли обиратись губернськими предводителями. А слід пам’ятати, що відкупна система Російської імперії відрізнялася наявністю в ній численних зловживань, а тому зумовила появу акцизів у 1861 р. Крім того в тогочасному суспільстві існував високий рівень соціального невдоволення та недовіри особам, причетних до корупційних схем. Викликало нарікання й проведення реформування відкупної системи у 1840-х рр., започаткованого відповідними ініціативами підприємця і мецената В. Кокорєва, близького до міністра фінансів Ф. Вронченка (перебував на посаді
