кових (буржуазних) умов співпали хронологічно та поєдналися з аграрною кризою кінця XIX ст.
З другої половини 1860-х рр. головною формою прояву дворянської опозиційності та лібералізму став земський рух. Втім, переважна більшість дворян (поміщики, чиновники) продовжували зберігати консервативний світогляд, підтримуючи інститут самодержавства та вкрай підозріло реагуючи на будь-які політичні нововведення. Проте, незворотні прояви модернізації суспільства прискорювали процес «розмивання» дворянського стану.
Зміна політичної кон’юнктури в напрямі зміцнення самодержавного апарату та проведення контрреформ протягом порівняно нетривалого правління Олександра III (1881–1894) вплинуло й на правовий статус дворянства, зокрема, в межах його розширення. На той час були прийняті знакові за своєю суттю закони: про дворянське виморочне майно (1893), організацію довгострокового кредиту для спадкових дворян-землевласників за посередництва Дворянського земельного банку (1885) створеного на 100-річчя Жалуваної грамоти (замість проектованого міністром фінансів всестанового поземельного банку), тощо. Зокрема, указом від 1 червня 1883 р. (із змінами у 1893 р.) внесено зміни до чинного законодавства про виморочне дворянське майно ( що залишилося після померлого власника, який не мав спадкоємців). Відтепер воно не переходило у власність державної казни, як було до того, а передавалося дворянським товариствам: «нерухоме майно спадкових дворян, як записаних, так і незаписаних до родовідних книг, передається на користь дворянства тієї губернії, в межах якої це майно знаходиться» – йшлося у статті 3 документу[1].
- ↑ Об изменении и дополнении узаконений, касающихся обращения в пользу дворянских обществ выморочных имуществ, остающихся после потомственных дворян (№ 9715) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XIII (1893). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1897. – С. 392.
