дворянства, земств і міст, Микола II у стислій промові охарактеризував суспільні надії на зміну політичного ладу як «безглузді мріяння», заявивши при цьому, що буде незмінно «охороняти початки самодержавства так само твердо і неухильно», як охороняв їх покійний імператор Олександр III. Така позиція суперечила наростаючим серед прогресивних кіл надіям на проведення загальної лібералізації урядового курсу та навіть запровадження конституційного устрою[1]. Відтак, всі подальші поступки, в тому числі й ті, що стосувалися обмеження прав дворянства за рахунок їх розширення для інших категорій населення, варто розглядати як вимушені заходи. Незважаючи на це, незмінною опорою імператора продовжувало залишатися помісне дворянство. За що йому в офіційних документах постійно засвідчувалось доброзичливе ставлення.
Особливо в критичному становищі дворянство опинилося під час революційної активності 1905–1907 рр., періоду неконтрольованих масових виступів і намагань перших двох скликань Державної думи закріпити на законодавчому рівні вимоги примусової конфіскації поміщицької земельної власності. Рішуче протидіючи народним зазіханням на обмеження влади, уряд прискорив запровадження Столипінської аграрної реформи (фактично ще до завершення її обговорення у парламенті) та надавав постійну фінансову підтримку помісному дворянству. Зокрема, сума позик, виданих поміщикам Дворянським банком на початку XX в. перевищила 1 млрд руб., а в межах України станом на 1 січня 1909 р. у ньому було закладено 5 000,4 тис. дес. землі (36,4% від загальної площі)[2].
- ↑ Андреев Д.А. Как мечтания из «безумных» стали «бессмысленными»: к истории речи императора Николая II 17 января 1895 года // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 4: История. – 2011. – № 2. – С. 38–39.
- ↑ Краснікова О.М. З історії становлення і функціонування земельних банків в Україні (1861–1918 рр.) // Український історичний журнал. – 1999. – № 6. – С. 67.
