та легалізацію кріпацтва, старша усвідомила ті особисті переваги, які надавав їй новий устрій. Натомість опір вищому керівництву міг спричинити не лише опалу та політичне переслідування, а й позбавити всіх соціальних і економічних прав і пільг[1].
Зауважимо, що ще до прийняття Жалуваної грамоти 1785 р., у Лівобережній Україні (як і в інших регіонах Російської імперії), відповідно до «Установи про губернії» 1775 р., було запроваджено дворянське станове самоуправління, а саме: посади губернського та повітових предводителів дворянства, які обиралися на відповідних зборах. Зважаючи на те, що процедура проведення та порядок функціонування останніх остаточно затвердили лише 1785 р., звернімо увагу на проміжок у часі від прийняття постанови до її реального втілення. І робимо це конкретно на прикладі Чернігівської губернії. Так, 14 січня 1785 р. тут сталося проведення останніх, перед появою прийняття Жалуваної грамоти Катерини II, дворянських виборів, на яких губернським предводителем обрали Андрія Полетику (до цього – предводителем (першим) був Іван Горленко). Процедура їх проведення досить детально розписана у «Журналі з’їзду дворян Чернігівської губернії про вибори губернського і повітових предводителів дворянства»[2].
Отже, 14 січня 1785 р. у Чернігові дворянське товариство губернії зібралося о 8 годині ранку в спеціально призначеному для виборів будинку. Після цього діючий предводитель І. Горленко разом з повітовими предводителями та почесними дворянами (по одному представнику від кожного повіту) вирушили до губернатора А. Милорадовича для подачі загальних дворянських списків. У відповідь очільник краю
