Виникнення дворянства як нижчої частини військово-служивого стану, що проживала при дворі князя або боярина, прийнято хронологічно відносити до ХІІ–ХІІІ ст. Однак у даному випадку варто говорити виключно про ту частину знаті, яка була залежною за своїм політичним, соціальним і економічним статусом. «Дворові люди або дворяни, – зазначив відомий російський історик М. Павлов-Сільванський, – були залежними дворовими людьми, котрі проживали при князі для виконання особистих доручень»[1]. Подальша трансформація дворянства у привілейовану соціальну верству напряму пов’язана із формуванням централізованої держави та поступовим нівелюванням позицій боярства. Так, з XIV ст. дворяни, окрім традиційних господарських функцій (нагляд за князівськими продовольчими запасами та кіньми) почали виконувати військову службу (функції прикордонної охорони) та деякі фінансові завдання (наприклад, збір мита за перевезення товарів)[2]. Однак, по суті, вони мали право займати лише незначні посади і можливості щодо висхідної вертикальної соціальної мобільності (дослужитися до боярина) залежали від матеріального становища.
Проведення великими московськими князями Іваном ІІІ Васильовичем (1462–1505) і Василем ІІІ Івановичем (1505 – 1533) централізаторської політики «збирання земель» супро-
