та шляхти, що не перебували на державній службі, у дворянство, генерал-губернатор П. Румянцев звернувся до Катерини II із проханням зробити необхідні розпорядження. У відповідь імператриця надіслала йому попередній проект постанови, що пізніше стала відомою як Жалувана грамота 1785 р. У документі, який стосувався всієї імперії, звернуто увагу на те, що депутати від кожного земства разом з предводителем дворянства повинні були визначати права кандидатів «на благородство». Процедура інкорпорації до дворянства, згідно з грамотою, на той час не могла поширюватись на ті території, де склад дворянства остаточно ще не визначився. Зважаючи на це, генерал-губернатор П. Румянцев, не попросив додаткових роз’яснень і витлумачив положення документу як беззастережне повноваження старшині й шляхті самим визначати можливість адаптації у дворянство[1].
Власне, під безпосереднім керівництвом генерал-губернатора П. Румянцева розпочалася трансформація української шляхти та старшини у дворянство. Цей процес включав обрання від кожного повіту по 3–4 делегати, які – з допомогою губернського предводителя – зобов’язувались реєструвати всіх дворян за місцем проживання. Серед нащадків козацької верхівки відразу виник рух за визнання старшинських рангів достатньою підставою для надання дворянства. Патріотична опозиція проявлялася у збиранні грамот королів, гетьманів, царів, імператорів; вивченні власної історії, написанні історичних і полемічних творів.
Чиновники досить швидко отримали тисячі генеалогій, грамот, документів і письмових свідчень під присягою. Навіть за найсприятливіших обставин верифікація цих документів повинна була зайняти багато часу. Водночас фіксувалися численні факти розквіту корупції у вигляді хабарництва, сфальси-
- ↑ Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 209–210.
