статутом, шляхтич міг брати участь у сеймах і місцевих сеймиках, звільнявся від будь-якої державної служби і квартирування військ (останнє право частково також поширювалось на російське дворянство). Практично унеможливлювалась втрата шляхтичем свого рангу, а його маєтки взагалі не підлягали конфіскації. Заарештовувати його могли тільки за наказом суду, і навіть тоді судити таку особу міг «суд рівних». Причому шляхтича не дозволялося піддавати тортурам або засуджувати до страти. Врешті-решт, шляхта мала необмежені економічні свободи: право на повне розпорядження майном, будь-яке використання власної землі і видобуток з неї корисних копалин; дозвіл на заснування міст і сіл; право на вільну торгівлю. І хоча багато з привілеїв у реальному житті не використовувались, українська старшина та шляхта не бажала ними поступатись[1].
Із поступовим звільненням російського дворянства від примусової державної служби та його еволюцією у напівкорпоративну інституцію розрив між правами старшини й дворянства значно зменшився. І саме 1785 р. став кульмінацією цього процесу, коли Катерина II оприлюднила зміст Жалуваної грамоти. Цей документ став епохальним стимулом для остаточного злиття російської й української соціальної еліти. Перетворюючись на частину загальноімперського дворянства, реформоване українське панство отримувало багато з тих прерогатив, на які воно претендувало. Винятком у цьому відношенні стали політичні права: втрата будь-якої автономії й претензій на національну самобутність. Після цього місцева знать вже не подавала принципових петицій про визнання її окремою соціальною верствою.
Полегшило вирішення справи й остаточне закріпачення селян, якого особливо добивалась козацька верхівка протягом усього існування Гетьманщини. Зокрема, указом від 3 травня
- ↑ Там само. – С. 211–212.
